Про школу


Про школу ...

 

Історія населеного пункту

 

У місці, де автотраса Вінниця - Хмельницький вливається в потік дорожнього руху обласного центру України м. Вінницю, розкинулось село Зарванці -- одне з багатьох поселень Поділля, де проживають і трудяться енергійні, трудолюбиві, гостинні люди. Як кожне село, Зарванці мають свою власну історію, свою неповторність.

Уся територія села потопає в зелені садів, полів, лісових насаджень, має багато ставків і луків. Село Зарванці поєднує два села, це Зарванці та Хмельова.

Раніше дрімучий ліс був там, де знаходиться зараз село. Впродовж віків люди відвойовували від лісу простори для землеробства.

Територія нашого краю, а точніше Західна частина Поділля, в межах якої розташоване село Зарванці, було заселене з давніх часів. Приклад цьому вали, що розташовані в урочищі Городище між Хмельовою і Якушинцями. По деяких розповідях старожилів села, назва сіл Зарванці і Якушинці походить від імен козаків Зарва та Якуш, які були першими засновниками сіл.

 

Можливо, це збігається з царюванням Петра І та Катерини ІІ, коли була зруйнована Запорізька Січ. Саме тому козаки вимушені були шукати нових необжитих місць.

Катерина ІІ, подорожуючи шляхом від «Праскурів» до Умані видала наказ про посадження алей липів, які мають на цей час вік понад 300 років.

Мабуть, козаки подорожуючи цим шляхом, на пагорбах між річкою і лісом обрали цю місцевість для проживання. Адже тут були сприятливі умови для рибальства, мисливства, рільництва.

За народними переказами Зарванцями село назване в честь козака Зарви, який відчайдушно боровся з польською шляхтою. А от поселенню Хмельова дав назву хміль, яким були оповиті паркани, дерева, а подекуди й будівлі. Навіть зараз, пройшовши селом і уважно придивившись, побачиш, що його тут ще чимало росте. Ще в селі є куток, який називають Буртами. Цей куток причаївся біля великого, стародавнього шляху, під боком колишнього панського маєтку між Якушинцями і Зарванцями. Розповідають, що тут колись було велике кагатне поле для буряка, від того назва Бурти. Приблизно в кінці XIXст. Пан Руссановський побудував тут скарбові хати для своїх вільних наймитів ( тоді кріпацтво вже було скасоване), поселив у тих хатах в основному своїх единовірців-полякІв ( католиків).

Перші архівні дані про село Зарванці дають уявлення про поселення з XVIІІ ст. Але ми вже знаємо, що в 1745 році в селі була забудована церква в честь Парасковії мучениці. Цю церкву будували близько 10 років на кошти прихожан. Майже через 100 років церква згоріла від удару блискавки. На місці між пам’ятником загиблим воїнам та акушерським пунктом було збудовано нову церкву, яка теж згоріла від підпалу місцевих партійних активістів за вказівкою вищих партійних органів. На місці, де згоріла церква люди знаходили багато церковних речей. Серед них хрест, який прикрашав купол церкви. Він має історичну цінність для села. За переказами його закопано при вході на старе кладовище.

У 1785 р. в селі проживало 158 душ. До Зарванецької єпархії відносились, як і зараз ще й поселення Хмельова і Вовкотрубівка.

Основне заняття жителів нашого села в той період було саночинне діло, ткання полотен, багато жінок працювало у панів в місті, а основним заняттям було хліборобство.

В ХУІІІ - XIXст. поселення належало сім'ї поміщиків Биковських. Останньою представницею цієї сім'ї була Юлія Яхиєвич (Биковська).

На початку XXст. і аж до Жовтневої революції поміщиком в Зарванцях був відставний офіцер Шабанов. Після Жовтневої революції і конфіскації майна, він ще деякий час жив в селі і просив їсти у колишніх своїх батраків. А от в Вінницькому обласному архіві є такі цікаві документи, як: "Донесение поруччика Якневича на жестокого зкономического служащего Тысевича". В ньому говориться, що управляючий помістям Биковського Тисевич жорстоко поводиться з селянами, знущається над ними. Діло було заведено, але суд не відбувся. Ще є приписка, що управляючого було звільнено з посади, є відомості, що він і надалі залишався проживати в селі.

Реформа 1861 року мало змінила економічне становище селян нашого села. Вона повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Після реформиселяни отримали маленькі діляночки орної землі, але їх позбавили лісу, води, пасовиськ. Деякі селяни вкрадались і підпасали своїх корів на панських землях. По цій причині часто виникали спори. В архівах збереглася скарга поміщиці Яхневич-Биковської на селян села Федора та Гаврила Войтків, Шоломко Дмитра: "В ночь с 14 на 15 мая 1867 года - говорится в жалобе -три крестьянина пасли своих коров на сенокосе, нанесли мне ущерб, избили ночного сторожа Кирила Заславского...". По скарзі була відкрита слідча справа. Судові інстанції Вінницького уїзду Подільської губернії майже рік "займались" справою зарванецьких селян, але все ж таки засудити їх не вдалось.

На кінець XIXст., в 1898 р. в с. Зарванцях проживало 1245 чоловік (604 чол., 641 жінка).

Школа-інтернат в селі була відкрита в 1895 році. Дореволюційне село виглядало бідним, хати в основному були глинобитно-вальковані, під солом'яними кришами. Гарними спорудами була тільки церква та будинок попа. У нашому селі, де зараз починається вулиця Л.Українки, на Літинському шосе була корчма з " постоялим двором".

В усіх подіях, які проходили в губернії і повіті на початку XXст. приймали участь і жителі нашого села. Багато чоловіків приймали участь в російсько-японській війні, першій імперіалістичній і громадянській війнах.

Радянська влада в Вінниці була проголошена 17 січня 1918 року. Як відомо, з перших днів Радянської влади і після громадянської війни в країні широко розгорнулась компанія по ліквідації неписьменності. До 1926 р. документи не збереглися. В 1926-27 рр. в селах Зарванці та Хмельові утворились перші добровільні артілі незаможних селян (ТСОЗ). З акту складеного 24 липня 1928 року видно, що в Зарванцях було три ТСОЗ - "Червоний літак", "Червона зірка", "Відвага". В Хмельові - "Згода".

Настали роки суцільної добровільно-примусової колективізації. Першим активістом був колишній батрак поміщика Руссановського, комуніст Лялюк Микола Сергійович. В1932-33 рр. велася боротьба проти кулаків і заможних селян, які відказувались вступати в колгосп. В Зарванцях був "розпроданий" Іськов Ігнатій, Ковальчук Артем, Михайлюк Степан Іванович. В 1930 р. був обраний першим головою колгоспу Лялюк М.С.. Він пропрацював до 1932 року. Потім його обов'язки виконував бухгалтер Марценюк А.Ф. На початку 1933 р. головою колгоспу "Відвага" став Ткаченко Кирило Климович, колишній Донецький шахтар. Він був посланцем партії для зміцнення колгоспного ладу. По спогадах старих мешканців села Ткаченко був людиною з добрим серцем, виключно добропорядний, простий, чесний трудівник.

1932 -1933 роки - роки голодомору. Це найстрашніше лихо в історії України, найбільша рана українського народу. Цілеспрямована, запланована акція влади проти власного народу.

Урожай 1932 року був не нижчий, ніж у попередні роки. Однак Сталін шляхом голодомору вирішив притиснути селян, які опирались колективізації. У село прийшло розпорядження збільшити здачу хліба державі. З колгоспів вивозили все зерно, навіть посівне. Зібрали не тільки колгоспне, але й те, що знаходилось по хатах. Багато лиха зазнали жителі нашого села. Про це відомо в основному зі спогадів людей, які пережили тяжке горе. А офіційним свідченням є те, що тільки протягом одного 1933 року смерть забрала 389 душ, раніше за рік помирало 40-50 чоловік.

Люди варили борщ з кропиви, лободи, бурячиння. Пекли хліб з макуха. В Зарванцях був випадок людожерства. Одна жінка вбила свою дитину і з'їла, згодом померла сама. Навіть в тих умовах голова Зарванецького колгоспу, приступивши до керівної роботи, одразу побачив, що в село вже насувається голод. Пішов до людей, дізнався про проблеми села, настрої людей. Першим кроком голови було відкриття їдальні, де харчувалися ті, хто постійно працював у колгоспі. Майже щодня ранком на одноконній бричці він сам їздив до Вінниці в пошуках харчів. На м'ясокомбінаті випрошував кістки, ратиці, в хлібоприймальному пункті "Заготзерно" - відходи зерна, на млині - обметиці. З того сірого борошневого пороху, додавши до нього трохи картоплі, сільські пекарі пекли хліб. Жінкам, які виходили в поле, він порадив брати з собою дітей, щоб там потроху їх підгодовувати.

Багато ще добрих справ розповідають люди про цього керівника, який був їхньою опорою в години лихоліття, талановитим організатором і керівником, чудовою людиною.

Після Ткаченка головою колгоспу працювали Кваша Василь, Рибак, згодом Лялюк Дем'ян Сергійович. За кілька років до війни і аж до 1950 р. в с. Хмельова утворився колгосп "Ленінський заповіт". Першим головою колгоспу був Сніцар, якого в війну знищили фашисти.

В 1935 році з боку партії і уряду було рекомендовано колгоспам "Зразковий Статут", який був "обговорений" і схвалений Першою Всесоюзною Радою колгоспників-ударників. На вигляд статут був демократичним документом, а фактично - фіговим листком. Щоправда, за статутом кожна колгоспна сім'я мала право на певну норму присадибної ділянки. По Якушинецькій Сільській Раді від 0,30 до 0,60 га, тримати одну корову, декілька голів інших тварин, одну свиню, птицю. Але не кожний колгоспник мав можливість тримати навіть таке мізерне поголів'я тварин через відсутність кормової бази. В той же час кожний селянський двір був зобов'язаний платити державі натуральний податок - здавати 40 кг м'яса, 200 л. молока відповідної жирності, 200 штук яєць на рік майже безкоштовно. Крім цього колгоспник платив державі грошовий сільськогосподарський податок за землю і фруктові дерева. Ще було запроваджено розповсюдження державної позики добровільно-примусово. Так як статут колгоспу порушувався, за рекомендацією райкому партії, нібито з метою організаційного зміцнення колгоспів часто почали "перебирати" голів колгоспу.

Економічне становище колгоспу в 1935 - 38 рр. Помітно покращилось. Створились різні тваринницькі ферми: великої рогатої худоби, по відгодівлі свиней, вівцеферми, птахоферми. Поряд з зерновими культурами вирощувався цукровий буряк, овочі, був садок, велика пасіка. В кожній галузі були свої ентузіасти, передові люди. Так першою п'ятисотницею по вирощуванню цукрового буряка була Драчишина Марія Харитонівна..

Ще не відійшли жителі села від голодомору, як на них найшло нове лихо. Всіляких утисків почали зазнавати віруючі та духовенство, а потім покотилася хвиля арештів. В селі Зарванці арештували рядових людей Михайлюка Кирила Івановича, Михайлюка Никифора, Данилюка Трохима, Томчука Івана, Гончарука Трохима, Яствинського Петра. Цих людей було заарештовано і більше ніхто їх не бачив. А вже в роки війни рідні дізнались, що вони були знищені як "вороги народу".

Через близкість до шляху жителям кутка Бурти ніколи не було спокою. У давні часи ступали на цю вулицю перші німецько-австрійські вояки, петлюрівці і денікінські солдати, червоні козаки, червоноармійці і махновці, "білі" поляки і різні банди. Бачили буртяни немало лиха і небагато радощів. Влітку 1939 року була інша ситуація,- мирний, тихий час. Раптом нові тривоги. Заарештували двох мешканців кутка, двох поляків: Доманського Яника і Родзіховського Сігізмунда Казиміровича. Розповідають, що у Вінниці було вивішено провокаційне оголошення, в якому говорилося: " Хто бажає виїхати до Польші на постійне мешкання, зверніться до обласного управління НКВС". Домінський пішов в ту державну установу і не повернувся додому, зник назавжди. А з Родзіховським обійшлися дуже просто, майже відкрито. Ввечері прибув "чорний ворон", забрав Сігізмунда, колишнього сільського активіста за будівництво щасливого суспільства. Жителі кутка сприйняли ці два арешти, як "полювання" за поляками, бо тоді поширились чутки, нібито у Вінниці збирають до ДОПру поляків і євреїв. Сусіди боялися збиратися гуртом, як колись, ховалися по своїх домівках. Майже кожного вечора крита машина з Літинського шляху повертала в сільську вулицю за черговою жертвою.

Ішов 1941 рік. Одного недільного ранку з великого чорного гучномовця прокотилося "Війна!". Вже 20 липня 1941 року села Якушинці і Зарванці були окуповані німецько-фашистськими загарбниками. Вони вдиралися у домівки, були грубими і безцеремонними, нишпорили по хатах, вимагали "млеко", ганялися за курми, били їх кийками, стріляли в них. Складалось таке враження, шо назавжди прийшов кінець Радянській владі. В селі почала діяти фашистська цивільна адміністрація. Був призначений шеф села німець. Провели вибори старост. В Зарванцях старостою був "обраний" Гончар Федір Кирилович, в Хмельові - Романюк Яків. Колгоспи ліквідовані не були, але називали їх громадськими господарствами. Натериторії ближніх сіл діяло партизанське з'єднання їм. Леніна. Партизани проводили різні диверсійні заходи в тилу фронту і селяни їм в усьому допомагали, особливо жителі хутірка Вовкотрубівки. Люди розповідають, що староста Романюк Я. Був справжній кат, нещадно бив односельців, видавав гестапо, його вислідили партизани і вбили. А Гончар Федір після війни ще два роки переховувався в селі, але теж був вбитий братом другої дружини.

Під час окупації з території Якушинецької с/Р було відправлено на каторжні роботи до Німеччини 265 чоловік.

В останні дні очікуваної волі в Зарванцях на хуторі Вовкотрубівка скоїлася трагедія. Окупанти тікали. В будь-яку хвилину могли увірватись в хутір, забрати худобу і погнати чоловіків на оборонні роботи в Німеччину. Так німці робили в інших селах. Щоб уникнути можливої облави, всі чоловіки втекли в ліс і забрали з собою худобу. Незабаром на двох автомашинах в хутір вдерлися фашисти. Вигнали всіх мешканців з хат, повернули з лісу чоловіків, заставили на галявині в лісі викопати канаву і всіх розстріляли та засипали в тій ямі. Всього було 15 чоловіків різного віку. Врятувався втечею тільки Бабарига Олександр Іванович. В той час, коли фашистські бузувіри розстрілювали в лісі чоловіків, інші вояки знущалися в хуторі над жінками та дітьми. Німці підпалювали хати, хліви. Побитих, наляканих, плачучих жінок і дітей погнали в другий край села, до Зеленого Гаю. Стара Бабарига, мати розстріляного сина і другого, який втік, кинулася на німецького офіцера, недолюдки облили її бензином і кинули в вогонь. Тоді ж під уламками власної хати в льоху загинув молодий хлопець, зв'язковий партизанського загону, комсомолець Д.Гайдаш. Наступний ранок став ранком визволення...

Багато горя принесли роки лихоліття майже в кожну домівку, але живим треба було жити, бо життя продовжувалося. Жителі нашого села теж активно взялися за відбудову села, країни в надії на те, що цього більше ніколи не повториться.